Пісня роде наш красний

Я долі дякую, що виросла в селі

Та ще в сім'ї подільських хліборобів.

Батьки мої і прадіди мої

Ніколи не цурались

Я людям дякую, що чесними були.

Коли по правді жити научали.

Узявши з серця їхнього снаги,

Я добре знаю,

Мабуть, тому, що бавили мене

Робочими і щирими руками.

Моє життя небесне і земне.

Як журавлина пісня

Над полями.

Тривалий час українцям прищеплювався комплекс неповноцінності, меншовартості. Замовчувалися цілі сторінки нашої історії, знання яких могло зруйнувати стереотипи столітньої давності, за якими українці нібито не здатні мати своєї держави, першокласної літератури, науки, мистецтва. Жах наводили слова "український буржуазний націоналіст", якими характеризували справжніх патріотів своєї землі, що одночасно були й великими інтернаціоналістами.

Уважне вивчення історії й культури нашого народу допомагає руйнувати усталені імперські стереотипи. Ось що пише літературознавець Василь Яременко:

"Ще в XVII столітті Україна, виборовши державність у результаті багаторічної національно-визвольної боротьби проти татаро-польських поневолювачів, була покрита мережею шкіл, в яких вчили живою українською і церковнослов'янською мовами. Освіта і культура народу стояли дуже високо. Арабський мандрівник і вчений, син антіохійського патріарха Павло Алеппський (Булос аль Халебі), проїхавши 1652 р. Україною, писав: "Від міста Рашкова і по всій землі... козаків, ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи, крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх тинятися на вулиці невігласами".

Цікаво, що більшість козацьких воєначальників і навіть чимало рядових козаків дістали освіту в Києво-Могилянському колегіумі або ж і в європейських університетах і почували себе сильними не тільки в бою, а й у науках, у латині та філософії. Київська академія давала не лише добру світську освіту, але й високе патріотичне виховання. Тривалий час це був єдиний виший учбовий заклад України та й усього православного Сходу. Сюди їхали вчитися з Петербурга й Москви, Білорусії й Польщі, Молдавії та Румунії, Болгарії, Сербії, Греції й Близького Сходу.

Вихованці Київської академії за царськими указами розсилалися по всій імперії. їх призначають у російські посольства майже всіх країн, запрошують для роботи професорами у вищих школах Сербії, Угорщини, Чорногорії. Так, у Московській слов'яно-греко-латинській академії у роки навчання там Ломоносова всі вчителі були з Києва, і пізніше, з початку XVIII століття і протягом наступних сорока років, тут усі протектори, ректори та їхні помічники — префекти та професори — були вихованцями Київської академії".

У статті "Шануймо ім'я своє", надрукованій у журналі "Україна", Сергій Лащенко наводить такі цікаві факти: "З давніх-давен існує закономірність: справжній патріот своєї землі — завжди інтернаціоналіст.

Микола Гулак — соратник Т. Г. Шевченка, діяч Кирило-Мефодіївського братства, був у засланні, кінець життя провів у Грузії та Азербайджані, вивчив грузинську мову, всіляко відстоював її, коли вона зазнавала утисків, знав також і азербайджанську.

А хіба можна не згадати українця з Білгородщини Василя Єрошенка (сліпого з чотирьох років), який став не лише відомим есперантистом, а й писав твори японською і китайською мовами, був засновником бірманської фольклористики (у Бірмі йому поставили пам'ятник, а от у Києві чи Львові такого пам'ятника досі немає), писав також казки чукотською мовою, розробив туркменську абетку для сліпих, визнану за найкращу з усіх, складених до нього.

Чи багато хто знає нині про українця Георгія Гуцу, більше відомого під псевдонімом Юрій Венелін (1802— 1839). Він — перший дослідник історії болгар, поневолених на той час Туреччиною. Під впливом його досліджень у Габрово було відкрито перший навчальний заклад, де всі предмети викладалися болгарською мовою.

Недовго прожив наш земляк, лише-37 років. Болгари встановили йому пам'ятник на місці поховання в Москві з написом: "Він перший нагадав світові про забуте, але колись славне і могутнє плем'я болгар".

Болгарський революціонер-демократ Любен Каравелов писав, що Ю. Венелін "навчив болгарина цінувати своє ім'я і гордитися своєю гідною поваги народністю". На думку болгар, Ю. Венелін належить до числа тих учених, спадщина яких має міжнародне значення.

Дивно, що ні в пресі, ні в букварі, ні в підручнику з російської літератури не знайшлося місця для коротенької згадки, що перший у світі пам'ятник О. С. Пушкіну (за межами тогочасної Росії) було збудовано саме в Західній Україні — в селі Заболотівці".

У Києві давно живе і плідно працює поет, перекладач Рауль Чилачава. Його виступи часто закінчуються оплесками: Чилачава досконало оволодів українською мовою, багато робить для взаємозближення культур українського і грузинського народів. У його серці гармонійно поєдналися любов до рідного краю — Грузії — і пошана до України, що стала поету близькою і дорогою:

Писав, як жив, — то з радістю, то з болем,

І сумніви, і муки вже позаду.

Мов садівник іде в росі по саду,

не кваплячись іду вкраїнським полем.

Благослови мою кохану, доле,

жени від неї тугу і досаду.

Хай, як лоза, цвіте і після граду,

хай гріє навіть сонце охололе.

Не треба труб, і слів гучних не треба,

мені б лише наснаги і любові,

щоб на папір — гнучкою в'яззю літер.

Молитва це, благання це — ведреба*,

з душі моєї і моєї мови

в твою вкраїнську мову перелите.

* Ведреба — грузинською мовою "благання".

Грузинський поет-перекладач пише теплі слова про Україну і и народ, а український письменник Станіслав Тельнюк у вірші "Давид Гурамішвілі" славить відданість поета Гурамішвілі рідній грузинській землі. Автор знаменитої поеми "Давитіані" багато років прожив на чужині, в Україні, але не зрадив пам'яті предків, не забув материнської мови. Так у житті і творчості цих людей гармонійно переплелися патріотизм й інтернаціоналізм, пошана до свого роду і до інших народів.

СТАНІСЛАВ ТЕЛЬНЮК

А він би міг осмуту й горе

Забить молитвами й плачем.

А він би міг забути гори.

Де навіть сонце по плече.

Де висне місяць, мов підкова

На вороному скакуні..

А він би міг забути мову,

Забути мамині пісні

І мовчки впасти їй до ніг..

Упасти — й згинути безслідно..

І він би міг..

А Він — не міг!

"Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", — закликав багато років тому Тарас Шевченко. Лише той, хто виконує цей заповіт, має праве називатися справжньою людиною, справжнім митцем.

Про людяність і благородство духу М. М. Коцюбинського розповідає літературознавець Михайлина Коцюбинська:

"Пригадую, десь у 60-х роках, коли почався рух кримських татар за реабілітацію свого народу й повернення його законних прав, до мене прийшли двоє — хлопець і дівчина. Спочатку я навіть здивувалася, коли вони сказали, що знайшли мене саме як родичку Коцюбинського. Тоді я вперше від них почула, що ім'я і твори Коцюбинського широко знані й люблені в середовищі кримських татар — тих, хто не забув свого роду-племені. Адже ніхто з інонаціональних письменників не змалював їхнього народу з таким розумінням, з такою любов'ю, на такій мистецькій висоті. "В кожному нашому національно свідомому домі є портрет Коцюбинського і його твори", — сказали мені. Що ж, письменник заслужив на таку честь — і не тільки серед кримських татар".

1987 р. в США помер відомий дисидент і правозахисник генерал Петро Григоренко. Не з власної волі опинився і помер на чужині цей видатний українець. Відмовившись від блискучої кар'єри, Григоренко обрав тяжкий шлях боротьби за права людини. "Для нашого народу він був більше, ніж друг", — сказав про нього колишній політв'язень, близький друг Мустафа Джемільов. Відстоюючи право кримських татар народжуватися, жити і вмирати на землі предків, генерал Григоренко водночас боровся і за свободу для всіх народів імперії. Таке система не прощала.

Дружив із кримськими татарами і захищав їх Станіслав Тельнюк. Серію сталей на захист знедоленого народу надрукував Орест Корсовецький, а бандурист Остап Кіндрачук виконує кримсько-татарські народні пісні.

"Нам, українцям, є чим пишатися", — стверджує дослідник Сергій Лащенко. Наведені ним у статті "Український патріотизм. Міжнаціональні конфлікти чи гармонія?" факти переконливо засвідчують: українці зробили видатний внесок у духовну скарбницю людства:

"Згадайте: українців обирали . вождями індіанських племен у Північній Америці, українки були королевами на екзотичних тихоокеанських островах, сліпі з дитинства діти нашого народу, мандруючи світами (як Василь Єрошенко), вивчали по кілька іноземних мов, ставали класиками літератур цих народів, безрукі від народження (Гнат Шило) ставали непересічними художниками...

1918 р. в українській гімназії вивчали сім мов (у царській — п'ять). От вам і націоналізм! А ставлення в УНР до єврейської мови засвідчує той факт, що до 1918 р., окрім як на державному кредитовому білеті вартістю 100 карбованців, ніде в світі на жодному державному банкноті не писали по-єврейськи. От вам і антисемітизм! Наголосимо: українці виявляли найбільшу терпимість до інших народів і максимально сприяли їм саме в ті періоди своєї історії, коли були сильними і, хоча б відносно, незалежними.

"Грізним козаком" прозвали американці українця Василя Турчина. Він став генералом Північної армії, що вела справедливу війну проти рабовласницького Півдня. Найдовіренішою особою Симона Болівара, що воював за визволення Латинської Америки від іспанського колоніалізму, був підполковник Михайло Скибицький, наш земляк із Поділля.

Особливо вагомий внесок зробили українці в суспільно-політичне і культурне життя Канади. Саме вони стали творцями так званої політики мультикультуризму, що гарантувала вільний розвиток мов і культур усіх етнічних груп Канади. Саме на Конгресі українців Канади ця політика була офіційно проголошена її прем'єр-міністром. Своєю ревністю до збереження мови і культури українці Канади зажили собі не ворогів, а друзів, здобувши повагу англійців, шотландців, євреїв, поляків, німців.

Варто зазначити, що державні установи Канади охоче запрошують до себе українців — випускників університетів, бо ті здавна мають репутацію працелюбів, добре володіють обома державними мовами — англійською і французькою, не забуваючи, звичайно, і своєї".

Берегти, плекати пам'ять роду і народу, шанувати батьків і Батьківщину закликають у своїх творах українські письменники.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

"Русь не руська бачиться мені диковинкою, подібно тому, коли б народилася людина з риб'ячим хвостом або з собачою головою. Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?.. Будь ним... Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкоюІВАН МАЛКОВИЧ

Хай це, можливо, і не

найсуттєвіше,

www.ukrlib.com.ua

Між нас не ляжуть вирвами роки Бо Ваша кров пульсує в нашій долі. Батьки і діти…Діти і батьки… Нам нічого ділить на спільнім полі Оцих тополь приречений кортеж І традиційні верби і калина – Все батьківське , але й синівське теж! Одне воно, як матір  в нас одна Як перше слово  і останнє слово Як шабля не загублена Сіркова І Тараса Шевченка –душа незалежна Все наше батьку - від рослинки до вік- На І  перейду я батькову науку На день майбутній на віки … ( Пісня про маму)

Учитель –ведучий. Скільки теплих щирих слів було присвячено вашим матерям і батькам. Батько і мати –це обереги роду нашого, хранителі родинного тепла, родинного родинного вогнища. Їм ми надаємо слово, як господарям родинного свята. І що ж то було за свято, якби на ньому не було господарів? Зараз я вас з ними познайомлю. ( Прошу господинь і господаря піднятися на сцену. Отже Вам слово)  Слово господарям вечора.

  1. Жінка : Рід наш сягає у сиву давнину. Сьогодні ми перегорнемо сторінки нашої пам’яті,

наших оберігів. Подивимось: хто  ми є, якого роду, чиї ми діти? Чоловік: Знайти свій родовід, зберігати про нього нетлінну пам’ять –це  означає любити свою Батьківщину , свою Україну, знайти і цінувати рідну мову і пісню рідну. Це означає шанувати батьків, дідусів і бабусь, усю нашу українську родину. 2.   Жінка:  Це не просто красиві слова. Це обов’язок  не тільки перед минулим, але і          майбутнім. Коріння родоводу живило і живить кожне покоління, ає снагу до життя. Шануємо рід український, нашу мову, нашу українську родину. ( Пісня про Україну « Вишивала мати сорочку…») виконують господарі. Господар і господиня підходяит до своїх дітей, виходять на край сцени, кладуть ріки на плече синові і говорять. Жінка (до дочки) Спитай дорогу доню у весни Й тобі красуня яснолиця Де квітне кущ калиновмий рясний Де жебонить прабатькова криниця Де ніжна пісня мамина звучить, І рідна мова ,скинувши обнови, І вільно птаха лине у блакить Учись ,учись в ім’я Вітчизни, доню жити (Жінка до сина) Ти честь батьків повинен берегти Як і землі ,що зветься отчим краєм. Вітчизна у людей лише одна буває, але й батьків вам інших не знайти Бо лиш вони – вінок людської долі. Зі злом ти можеш цілий світ пройти. Але ж назад – не вернешся ніколи Тож не цурайся цих відомих слів. В них мудрість є велика і глибока ю І бережи немов зіницю ока, Як честь Вітчизни, так і честь Батьків І не шукай в житі легких доріг . Вітчизні й людям – віддай всі сили Щоб мати усміхнулася щаслива, І сином батько похвалитись міг ( Чоловік до сина)

zol-2.schools.lviv.ua

Роде наш красний - Твори школярів

Кожна людина повинна знати свій рід, своє коріння, витоки національної культури. Про надзвичайну важливість історичної пам'яті народу, значимість духовного зв'язку поколінь складено пісні, написано вірші. Українська народна пісня Я долі дякую, що виросла в селі Та ще в сім'ї подільських хліборобів. Батьки мої і прадіди мої Ніколи не цурались Я людям дякую, що чесними були. Коли по правді жити научали. Узявши з серця їхнього снаги, Я добре знаю, Мабуть, тому, що бавили мене Робочими і щирими руками. Моє життя небесне і земне. Як журавлина пісня Над полями. Тривалий час українцям прищеплювався комплекс неповноцінності, меншовартості. Замовчувалися цілі сторінки нашої історії, знання яких могло зруйнувати стереотипи столітньої давності, за якими українці нібито не здатні мати своєї держави, першокласної літератури, науки, мистецтва. Жах наводили слова «український буржуазний націоналіст», якими характеризували справжніх патріотів своєї землі, що одночасно були й великими інтернаціоналістами. Уважне вивчення історії й культури нашого народу допомагає руйнувати усталені імперські стереотипи. Ось що пише літературознавець Василь Яременко: «Ще в XVII столітті Україна, виборовши державність у результаті багаторічної національно-визвольної боротьби проти татаро-польських поневолювачів, була покрита мережею шкіл, в яких вчили живою українською і церковнослов'янською мовами. Освіта і культура народу стояли дуже високо. Арабський мандрівник і вчений, син антіохійського патріарха Павло Алеппський (Булос аль Халебі), проїхавши 1652 р. Україною, писав: «Від міста Рашкова і по всій землі... козаків, ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи, крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх тинятися на вулиці невігласами». Цікаво, що більшість козацьких воєначальників і навіть чимало рядових козаків дістали освіту в Києво-Могилянському колегіумі або ж і в європейських університетах і почували себе сильними не тільки в бою, а й у науках, у латині та філософії. Київська академія давала не лише добру світську освіту, але й високе патріотичне виховання. Тривалий час це був єдиний виший учбовий заклад України та й усього православного Сходу. Сюди їхали вчитися з Петербурга й Москви, Білорусії й Польщі, Молдавії та Румунії, Болгарії, Сербії, Греції й Близького Сходу. Вихованці Київської академії за царськими указами розсилалися по всій імперії. їх призначають у російські посольства майже всіх країн, запрошують для роботи професорами у вищих школах Сербії, Угорщини, Чорногорії. Так, у Московській слов'яно-греко-латинській академії у роки навчання там Ломоносова всі вчителі були з Києва, і пізніше, з початку XVIII століття і протягом наступних сорока років, тут усі протектори, ректори та їхні помічники — префекти та професори — були вихованцями Київської академії». У статті «Шануймо ім'я своє», надрукованій у журналі «Україна», Сергій Лащенко наводить такі цікаві факти: «З давніх-давен існує закономірність: справжній патріот своєї землі — завжди інтернаціоналіст. Микола Гулак — соратник Т. Г. Шевченка, діяч Кирило-Мефодіївського братства, був у засланні, кінець життя провів у Грузії та Азербайджані, вивчив грузинську мову, всіляко відстоював її, коли вона зазнавала утисків, знав також і азербайджанську. А хіба можна не згадати українця з Білгородщини Василя Єрошенка (сліпого з чотирьох років), який став не лише відомим есперантистом, а й писав твори японською і китайською мовами, був засновником бірманської фольклористики (у Бірмі йому поставили пам'ятник, а от у Києві чи Львові такого пам'ятника досі немає), писав також казки чукотською мовою, розробив туркменську абетку для сліпих, визнану за найкращу з усіх, складених до нього. Чи багато хто знає нині про українця Георгія Гуцу, більше відомого під псевдонімом Юрій Венелін (1802— 1839). Він — перший дослідник історії болгар, поневолених на той час Туреччиною. Під впливом його досліджень у Габрово було відкрито перший навчальний заклад, де всі предмети викладалися болгарською мовою. Недовго прожив наш земляк, лише-37 років. Болгари встановили йому пам'ятник на місці поховання в Москві з написом: «Він перший нагадав світові про забуте, але колись славне і могутнє плем'я болгар». Болгарський революціонер-демократ Любен Каравелов писав, що Ю. Венелін «навчив болгарина цінувати своє ім'я і гордитися своєю гідною поваги народністю». На думку болгар, Ю. Венелін належить до числа тих учених, спадщина яких має міжнародне значення. Дивно, що ні в пресі, ні в букварі, ні в підручнику з російської літератури не знайшлося місця для коротенької згадки, що перший у світі пам'ятник О. С. Пушкіну (за межами тогочасної Росії) було збудовано саме в Західній Україні — в селі Заболотівці». У Києві давно живе і плідно працює поет, перекладач Рауль Чилачава. Його виступи часто закінчуються оплесками: Чилачава досконало оволодів українською мовою, багато робить для взаємозближення культур українського і грузинського народів. У його серці гармонійно поєдналися любов до рідного краю — Грузії — і пошана до України, що стала поету близькою і дорогою: Писав, як жив, — то з радістю, то з болем, І сумніви, і муки вже позаду. Мов садівник іде в росі по саду, не кваплячись іду вкраїнським полем. Благослови мою кохану, доле, жени від неї тугу і досаду. Хай, як лоза, цвіте і після граду, хай гріє навіть сонце охололе. Не треба труб, і слів гучних не треба, мені б лише наснаги і любові, щоб на папір — гнучкою в'яззю літер. Молитва це, благання це — ведреба*, з душі моєї і моєї мови в твою вкраїнську мову перелите. * Ведреба — грузинською мовою «благання». Грузинський поет-перекладач пише теплі слова про Україну і и народ, а український письменник Станіслав Тельнюк у вірші «Давид Гурамішвілі» славить відданість поета Гурамішвілі рідній грузинській землі. Автор знаменитої поеми «Давитіані» багато років прожив на чужині, в Україні, але не зрадив пам'яті предків, не забув материнської мови. Так у житті і творчості цих людей гармонійно переплелися патріотизм й інтернаціоналізм, пошана до свого роду і до інших народів. СТАНІСЛАВ ТЕЛЬНЮК А він би міг осмуту й горе Забить молитвами й плачем. А він би міг забути гори. Де навіть сонце по плече. Де висне місяць, мов підкова На вороному скакуні.. А він би міг забути мову, Забути мамині пісні І мовчки впасти їй до ніг.. Упасти — й згинути безслідно.. І він би міг.. А Він — не міг! «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», — закликав багато років тому Тарас Шевченко. Лише той, хто виконує цей заповіт, має праве називатися справжньою людиною, справжнім митцем. Про людяність і благородство духу М. М. Коцюбинського розповідає літературознавець Михайлина Коцюбинська: «Пригадую, десь у 60-х роках, коли почався рух кримських татар за реабілітацію свого народу й повернення його законних прав, до мене прийшли двоє — хлопець і дівчина. Спочатку я навіть здивувалася, коли вони сказали, що знайшли мене саме як родичку Коцюбинського. Тоді я вперше від них почула, що ім'я і твори Коцюбинського широко знані й люблені в середовищі кримських татар — тих, хто не забув свого роду-племені. Адже ніхто з інонаціональних письменників не змалював їхнього народу з таким розумінням, з такою любов'ю, на такій мистецькій висоті. «В кожному нашому національно свідомому домі є портрет Коцюбинського і його твори», — сказали мені. Що ж, письменник заслужив на таку честь — і не тільки серед кримських татар». 1987 р. в США помер відомий дисидент і правозахисник генерал Петро Григоренко. Не з власної волі опинився і помер на чужині цей видатний українець. Відмовившись від блискучої кар'єри, Григоренко обрав тяжкий шлях боротьби за права людини. «Для нашого народу він був більше, ніж друг», — сказав про нього колишній політв'язень, близький друг Мустафа Джемільов. Відстоюючи право кримських татар народжуватися, жити і вмирати на землі предків, генерал Григоренко водночас боровся і за свободу для всіх народів імперії. Таке система не прощала. Дружив із кримськими татарами і захищав їх Станіслав Тельнюк. Серію сталей на захист знедоленого народу надрукував Орест Корсовецький, а бандурист Остап Кіндрачук виконує кримсько-татарські народні пісні. «Нам, українцям, є чим пишатися», — стверджує дослідник Сергій Лащенко. Наведені ним у статті «Український патріотизм. Міжнаціональні конфлікти чи гармонія?» факти переконливо засвідчують: українці зробили видатний внесок у духовну скарбницю людства: «Згадайте: українців обирали вождями індіанських племен у Північній Америці, українки були королевами на екзотичних тихоокеанських островах, сліпі з дитинства діти нашого народу, мандруючи світами (як Василь Єрошенко), вивчали по кілька іноземних мов, ставали класиками літератур цих народів, безрукі від народження (Гнат Шило) ставали непересічними художниками... 1918 р. в українській гімназії вивчали сім мов (у царській — п'ять). От вам і націоналізм! А ставлення в УНР до єврейської мови засвідчує той факт, що до 1918 р., окрім як на державному кредитовому білеті вартістю 100 карбованців, ніде в світі на жодному державному банкноті не писали по-єврейськи. От вам і антисемітизм! Наголосимо: українці виявляли найбільшу терпимість до інших народів і максимально сприяли їм саме в ті періоди своєї історії, коли були сильними і, хоча б відносно, незалежними. «Грізним козаком» прозвали американці українця Василя Турчина. Він став генералом Північної армії, що вела справедливу війну проти рабовласницького Півдня. Найдовіренішою особою Симона Болівара, що воював за визволення Латинської Америки від іспанського колоніалізму, був підполковник Михайло Скибицький, наш земляк із Поділля. Особливо вагомий внесок зробили українці в суспільно-політичне і культурне життя Канади. Саме вони стали творцями так званої політики мультикультуризму, що гарантувала вільний розвиток мов і культур усіх етнічних груп Канади. Саме на Конгресі українців Канади ця політика була офіційно проголошена її прем'єр-міністром. Своєю ревністю до збереження мови і культури українці Канади зажили собі не ворогів, а друзів, здобувши повагу англійців, шотландців, євреїв, поляків, німців. Варто зазначити, що державні установи Канади охоче запрошують до себе українців — випускників університетів, бо ті здавна мають репутацію працелюбів, добре володіють обома державними мовами — англійською і французькою, не забуваючи, звичайно, і своєї». Берегти, плекати пам'ять роду і народу, шанувати батьків і Батьківщину закликають у своїх творах українські письменники. ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА «Русь не руська бачиться мені диковинкою, подібно тому, коли б народилася людина з риб'ячим хвостом або з собачою головою. Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?.. Будь ним... Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою»» ІВАН МАЛКОВИЧ Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,

wkola.at.ua

Рекомендуем почитать